Щастя там, де тебе розуміють
Шкільна неуспішність у долі дитини
Коли батьки, вчителі, психологи, лікарі та просто «добрі люди» готові знайти першопричину й дати однозначну відповідь, починають пояснювати, чому дитина « не встигає», вони завжди таку причину знаходять у тому, що «вона багато хворіє», «програма заважка», «гени такі», «інтелект низький» тощо. Першопричин знайти можна стільки, скільки знайдено охочих їх шукати. Зачароване коло причин і наслідків, у якому не тільки причини призводять до наслідків, але навіть наслідки можуть породжувати причини. Для подолання проблеми потрібно не намагатися зупинити коло, бо воно незупинне, його можна лише розірвати, покінчивши з породженням нових зв’язків усередині кола, яке є внутрішньою самосвідомістю дитини, самосвідомістю нездатності до подолання навчальних, професійних, соціальних чи будь-яких інших проблем. «Не здатний, бо не може; не може, бо не здатний» - це лише відображення правди факту, але не істини явища.
Почнемо з того моменту, коли маленький першокласник вперше зустрічається із власною неспроможністю задовольнити ті вимоги, які висуває до нього школа. Візьмемо найпростіший, найбанальніший приклад – усі дітки змальовують друковану літеру, а в нього виходить не літера, а якась «абрака-дабра», каракулі, у яких форма просто не розрізняється. Учителька підходить і зітхає, малює зразок і пропонує «старатися», а діти заглядають у зошит, вказують пальцями й сміються. Невдаха- першокласник з усіх сил старається, але замість літери знову виходить якесь чортзна-що. Тотальна нездатність, дисграфія – майже очевидний висновок. Та чи завжди справедливий? Звичайно, дитина, яка у 6-7 років не здатна перемалювати просту графічну форму, потребує повного обстеження, можливо, навіть із залученням томографії, бо такий недолік може свідчити про значні церебральні порушення, що потребують термінового лікування.
На практиці набагато частіше за церебральні порушення причинами нездатності дитини до перемальовування фігур є інші, порівняно легкі для корекції фактори – нерозвиненість дрібної моторики рук та недостатня сформованість просторових уявлень. Це – наслідок неефективно здійсненої роботи з розвитку дитини, яка проводилася у дошкільний період. Причому такий стан зовсім не свідчить про занедбаність дитини в сім’ї. Досвід консультативних практик показує, що навіть ті родини, які, здавалося б, величезну увагу приділяють вихованню малюка, можуть зіткнутися з проблемами такого роду. Останнім часом із розповсюдженням комп’ютерних ігор зниження рівня просторових уявлень першокласників набирає рис певної неінфекційної епідемії: тренування просторових уявлень у плоскісному світі екрана, навіть коли там імітується тривимірний світ, - дуже й дуже складний процес.
Для того, щоб правильно вибудувати реальну схему свого тіла, а відтак зрозуміти положення тіла в прсторі, потрібно мати справу з реальним, а не з уявним світом, будувати пірамідки, гратися в хованки, вирізати витинанки й ліпити пиріжки з піску, глини чи пластиліну. Тільки з’єднавши тактильну та зорову інформацію, промірявши ширину й довжину предметів пальцями, руками, лінійкою, пройшовши відстань ногами, дитина навчиться правильно розшифровувати те, що бачить. Сидячи на березі, плавати не навчишся. Але тренування дрібної моторики чи розвиток просторових уявлень – це тільки один бік проблеми. Якщо ближче придивитися до ситуації шкільної неуспішності в початковій школі, то можна побачити, що сама по собі невідповідність можливостей дитини навчальним вимогам школи далеко не завжди породжує шкільну неуспішність. Із проблемами в навчанні зустрічається багато дітей, але тільки одиниці з них стають неуспішними школярами. Серед учителів навіть популярні такі вислови, як «Дитина ще випишеться», «Дитина ще вичитається», що позначають актуальний стан таких школяриків, які спочатку не можуть правильно написати літери, побачити за поєднанням букв слово, перейти через десяток, правильно переказати правило, зрозуміти порядок слів у задачі, але з часом оволодівають цими вміннями й стають успішними учнями.
Що ж визначає подальшу долю дитини, яка на початку свого шкільного життя стикається з певними проблемами?
Найстрашніше те, що первинна шкільна неуспішність, навчальна невдача саме в початковій школі важким тягарем лягають на все подальше життя людини, часто продовжуючи впливати на вибір стратегії поведінки (боротьбу з труднощами або відступ перед ними) навіть у дорослому житті. Травми раннього дитинства не забуваються.
Те, що неуспішність не є прямим наслідком дефіцитарності, доводить досвід кращих учителів, у яких не бувало відстаючих учнів. Аналіз їх роботи з урахуванням дії психологічних механізмів неуспішність/успішність дозволяє пояснити феномен, який тривалий час викликав підозру, що кращі результати, яких досягали зокрема вчителі-новатори, ґрунтується на певному, хай і неусвідомленому, виборі дітей: до хороших учителів початкової школи намагалося потрапити дуже багато дітей, що створювали умови певного конкурсного зарахування до першого класу. Цей феномен полягав у тому, що навіть найстаранніші послідовники новаторів ніколи не досягали їх результатів. Та якщо уважніше придивитися до роботи кращих учителів, то стає помітним те, що було поза методиками й методичними прийомами, - безмежна віра у своїх вихованців, переконаність у величезних можливостях, талановитості кожної дитини в класі. Саме ця переконаність і була тією чарівною паличкою, яка творила чудо, бо працювала на підняття позитивної полярності учнів. Саме тому без цієї внутрішньої переконаності педагога жодна найефективніша методика не могла забезпечити стовідсоткову успішність дітей, бо в процесі навчання завжди є дві сторони – той, хто вчить, і той, хто вчиться.
Однак класному керівникові доводиться працювати з проблемними дітьми, під час виховання яких традиційні педагогічні підходи не спрацьовують. Психологи називають таких дітей девіантами, або акцентуантами. Незначні відхилення в поведінці цих дітей прийнято називати правопорушеннями, а серйозні – кримінальними злочинами. Найбільш характерними такі відхилення є для дітей підліткового та юнацького віку, адже в цей період відбувається процес гормонального зрушення й фізичних перебудов, змінюється також уявлення дитини про себе. Щоб робота з проблемними учнями була результативною, необхідно з’ясувати причини, які призводять до відхилень у навчанні й поведінці.
Ознаки відставання в загальному розвитку учня:
- невміння виділяти головне в різних обставинах;
- нестійкі інтереси, небажання вчитися;
- невпевненість у собі під час виконання домашніх завдань, доручень учителів чи батьків,
- повторення тих самих помилок у навчанні й поведінці, низька працездатність і висока втомлюваність (ця ознака може бути також показником поганого здоров’я учня);
- неузгодженість між словом і ділом (невиконання обіцянок);
- відсутність бажання долати будь-які труднощі;
- байдужість до навколишнього світу, подій, однолітків;
- низька вимогливість до себе й висока - до інших.
Слід пам’ятати, що дитина з недостатнім розвитком не обов’язково є важковихованою, хоча для цього має всі підстави. У таких дітей бувають вираженні реакції протесту, що мають захисний характер, але не є найважчими побічними наслідками ранньої дитячої неуспішності. Ще В. Сухомлинський зазначав, що непорушники спокою повинні турбувати вчителів найбільше, головна проблема в тих, хто нічим не виявляє свого невдоволення, своїх переживань, пов’язаних із неуспішністю: «Дитина, яка нічим не заявляє про свою індивідуальність, нічим не цікавиться, нікого не непокоїть, нікому не завдає ніяких турбот і прикрощів, -це найважча дитина….». Такий висновок видатного педагога ґрунтується на його переконаності в психологічній несумісності понять щаслива дитина й невстигаюча дитина. Найздоровішим виявом особистісної реакції невстигаючої дитини на психотравматичну ситуацію є її протестуюча дія, тому порушники спокою, на думку Василя Олександровича, намагаються, хай і не продуктивно, повідомити дорослих про необхідність допомоги й підтримки. Та ж дитина, що повністю змирилася із власним нещастям, зжилась із ним, майже не піддається впливу.
