Віртуальна подорож до музею Народознавства: Опис музейних експонатів
Інтер`єр хати
Піч – головний елемент інтер’єру. Вона служила українському селянинові для опалення житла і як тепле спальне місце; для приготування їжі; для ви- пікання хліба. До печі ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуалів. Піч і хатні предмети (кочерга, коцюба, рогачі, хлібна лопата), за народними повір’ями могли відводити зло, очищати, нести добробут.
Мисник у хаті знаходився біля дверей. На ньому стояв посуд, яким користувалася сім’я під час сніданку, обіду та вечері.
Скриня була окрасою кожної хати. Вона завжди стояла на почесному місці. Кожна дівчина мала свою скриню, туди складався її посаг (одяг, рушники, коштовні речі, прикраси, полотно). Весільна скриня не лише зберігала майно, вона таїла в собі мрії про майбутнє, про заміжжя, символізувала працьовитість сім’ї.
Ікона – це особливе витончене і натхненне зображення головних осіб або подій християнської релігії, передусім Ісуса Христа, Богородиці Марії та святих. Ікона докорінно відрізняється від звичайного малярства на релігійні теми. Вона є неначе тінню живого Бога і святих, спрямованого з неба на землю. Іконопис започаткував святий Лука – апостол і євангеліст Ісуса Христа. На Україну перші ікони принесли греки з Константинополя незабаром після хрещення Русі.
Із давніх-давен наші бабусі та прабабусі вишивали рушники. Цей процес увінчувався особливим таїнством, наші предки ніколи не сідали вишивати з поганим настроєм або хворі. Вони віддавали нитці всю свою любов, позитивні емоції, світлі думки, заряджаючи тканину на добре служіння людям. Часто рушники називали оберегом родини, їх вішали над іконами, зустрічали родичів та гостей. На рушник ставали молоді під час весільної церемонії, зв’язували руки нареченим. Ще використовували рушники під час хрещення дитини, мати вишивала для сина в дорогу; по закінченню будівництва його дарували майстру тощо. Вишиті рушники були в кожному домі, їх поважали, берегли як дуже цінну річ для всієї родини.
Хатнє начиння
Начиння для переробки, приготування та зберігання молока й молочних продуктів.
Глечики (гладущики) виготовляли з глини. У них проціджували молоко, тримали масло та сметану. Глечики могли бути з ручкою та без неї.
Масло збивали у дерев`яних маслобійках- вузьких і відносно високих діжках, які зверху закривались циліндричним чи конічним вершняком з отвором посередині, куди вставлялась колотушка – палиця з насадженим на неї кружком з 5-6 дірками.
Мірка не мала загальноприйнятої стандартної ємкості, використовувалась для вимірювання сипучих.
У ринках та макітрах підігрівали кисле молоко для приготування сиру, який потім або виймали або відтискали у вороку – зшитому трикутному шматку полотна, притискаючи його дошкою чи спеціальним пристосуванням – праскою. У ринках тримали смалець, мед, варення тощо. Макітру використовували для розтирання сала,маку, як посудину для вареників.
Глиняні баньки слугували для зберігання холодної води. Зранку господар наливав воду, щоб потім взяти з собою у поле. Вода у баньці протягом дня залишалася холодною.
У двійнятах (куманцях) господині було зручно виносити чоловікокі обід у поле. У один горщик вона наливала борщ, а в інший – кашу. Потім накривала двійнята рушником і несла господареві.
Начиння для вживання їжі
Начиння для вживання їжі включало насамперед глиняні миски. Форми простих і полив`яних мисок були різноманітними. Індивідуальних мисок не було – вся сім`я їла з однієї миски, але кожний мав свою дерев`яну ложку зі спеціальною поміткою.
Для механічної обробки їжі під час її приготування використовували товкачі, копистки, макогони, качалки тощо.
Друшляки були переважно глиняні у вигляді глибокої миски з дірками.
Начиння для збирання та зберігання фруктів, овочів,
коренеплодів та зерна
До такого начиння входили плетені корзини переважно двох видів: високі конусоподібні кошики з двома чи одним вухом. Вони виготовлялися з неочищеної тонкої або розщепленої лози місцевими кошикарями, але чимало господарів плели їх для себе. У кошики збирали, а потім і зберігали картоплю, цибулю, кукурудзу тощо. Зерно можна було зберігати у солом`яниках, спірально сплетених із солом`яних скрутнів за допомогою вузьких стрічечок розщепленої лози чи осоки. З кошовками господині ходили на базар за покупками.
Землеробські знаряддя
Мотика – найдавніше ручне знаряддя для обробітку грунту. На Україні кам’яні та кістяні мотики застосовувалися ще племенами трипільської культури (кінець IV – III тисячоліття до н.е.). З появою тяглових знарядь обробітку грунту мотика поступається місцем перед ралом і плугом та набуває значення допоміжного знаряддя, переважно для обробітку городніх культур. Змінюючись відповідно до нової функції - обробітку городніх культур, особливо картоплі, буряків, кукурудзи, тютюну та баштанних, мотика поступово перетворилася на різноманітні сапи.
Заступ – одне з найдавніших ручних знарядь для копання. У далекому минулому заступ являв собою суцільнодерев`яну лопату. З кінця ХІХ- початку ХХ століть з`явилися заступи із сусуцільнозалізною робочою частиною, що виготовлялися на заводах. Вони мали один або два виступи для натискання ногою.
Ціп – традиційне ручне знаряддя для збирання злакових культур. На території України широко застосовувався з часів Київської Русі. Складався з держака довжиною до 190 см і робочої частини (бияка). Це був дубовий кийок довжиною до 110 см. Обидві частини з`єднувалися сиром`ятною увяззю різноманітними способами, які давали змогу робочій частині вільно обертатися на держаку.
Серп – найдавніше ручне знаряддя для збирання злакових культур. На території України серп зустрічався серед викопних решток скіфських поселень. Серп складався із залізної робочої частини, що мала більш чи менш видовжену напівсферичну форму і закінчувалася внизу штирком, на якому кріпилася дерев`яна ручка.
Грабки – пристосування до коси при косінні злакових – жита, пшениці, вівса, гречки. Являють собою дерев`яний валок, у який перпендикулярно забивали до пяти дерев`яних зубків, нижній із яких був найдовший, а верхні робилися поступово коротшими. Посередині зубки скріплювали тонкою планкою та притягували до держака шнурками.Використання коси з грабками давало змогу робити рівний покіс,при якому колосся лягало в один бік, а стебла – в інший, але працювати такою косою було важко.
Народний одяг українців
Основні елементи українського народного одягу мають давньослов`янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Сорочка – один із найдавніших елементів одягу. Вона слугувала як натільним так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Основними типами сорочок були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальної своєрідності сорочці надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.
Фартух – біла полотняна спідниця, яка прикрашалася вишивкою. Звичай прикрашати голову квітами був дуже поширений серед дівчат. Заплітаючи голову у дві коси, дівчата обвивали їх навколо та закріплювали за ними квіти, що створювали враження одягнутого на голову вінка. До вінка, зробленого зі штучних квітів, привязували різнокольорові стрічки.
Забезпечення чоловіка та інших членів родини покладалося за традицією на дружину. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто уже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода.
Шаровари складали обов`язкову частину одягу чоловіків. Широкий крій штанів зберігся до кінця ХІХ століття. Доповненням до одягу був пояс.
Одним із головних уборів українців були солом`яні брилі.
Ткацтво на Україні було дуже поширеним. Як ткацьку сировину використовували льон, коноплі, а також вовну.
Механічна прядка, яка відома на Україні з ХІХ століття, значно прискорювала, а головне – полегшувала прядіння.
Дергальна щітка призначалася для розчісування волокон.
Металевою праскою прасували одяг.
Каменотесний промисл – це виготовлення різних виробів із каменю. Цей промисел був менше поширений і відомий лише у місцях виходів на поверхню різних сортів каменю. У музеї зберігаються знаряддя праці із каменю та товкачик, які були знайдені під час розкопок в с. Паланочка Маньківського району.
Майоліка – вироби з кольорової глини, з випаленим пористим черепком. Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше виливають у формах. У музеї зберігаються вироби місцевого майолікового заводу (1975-1990 років).
